ДЗЕРКАЛО

Хтось колись зажадав всесилля,

І царем стати над царями,

Він немало доклав зусилля,

Щоб пекельні відкрити брами.

Там, де полум’я палить душі,

Замість неба там диму купол,

Перетнув він палючі межі,

І тебе взяв собі на службу.

Всі дзеркала тобі не рівня,

Вони просто земні свічада,

В тобі ж мудрість таїться давня,

Твоя сила – в’язка принада.

Тобі істина вся відома

Про минуле, майбутнє, вічне,

І не зломить тебе утома

Забирати оброк незвичний.

Сотні, тисячі душ невинних

Ти зіткнуло в пітьми пучину,

І лилася ріка невпинно —

Ти знайшов ту свою єдину.

«Чи це я найгарніша в світі,

Білолиця, рум’яна, мила?»

Її очі, мов сонцем литі,

А душа ще не загрубіла.

Тільки правду ти провіщало,

А вона так раділа щиро,

Поки серце її не застигло

У пекучої заздрості вирі. 

 Як же злилась вона, палала!

Її розум труїла помста –

Поруч красуня підростала,

А ти не могло збрехати просто.

Серце королеви почорніло,

Гидким ввижалось все живе,

Вона одної істини не знала –

Душі її ти дзеркало криве.

У казці зло ніколи не долає

Добро, що у серцях людських живе.

Принцеса горя і туги не знає,

А королева своє серце рве.

Вона тебе у люті розтрощила,

Але її душа давно твоя.

Твоя могутність дух її скорила –

Пішла вона з тобою в небуття.