Що є музика для вас?

Дивних символів набір в блокноті?

Шелест вітру в ранній час?

Арфи струни в позолоті?

Повноводних рік дзюрчання?

Гнів небес в вечірній млі?

Мамин голос, без вагання,

Найрідніший на землі?

Чи замріяна гітара

Пісню вам свою співа?

Може скрипка чи бандура

В серце двері відкрива?

Що є музика для мене? - 

Це новий безмежний світ.

Це фантазія шалена

І душі у безкрай зліт.

Це легенд мораль повчальна,

Гамма осені в руках,

Сила слова нереальна,

І гармонія в думках.

Музика в моєму світі

Творить різні чудеса,

З нею усі шляхи відкриті,

Що ведуть у небеса.

Недавно был День рождения родного факультета. Меня попросили нарисовать плакат. На нем изображен памятник учительнице, стоящий прямо напротив нашего универа.

P.S. По невнимательности сделала ошибку в надписи (пропустила букву), а фото сделала до исправления.

Решила я приукрасить чуток мой унылый клочок стены над кроватью в общежитии. Все цепляют бабочек, осенние листики, фотографии, на худой конец. А у меня — драконы. Говорят, страх и ужас, а мне нравится. 

P.S. Пусть хоть где-то в этой жизни у меня сказка будет)))

P.S.S. Маг чутка без ноги, а рыцарь леворукий, но не страшно)))

OMG! Как долго меня тут не было. Творческий кризис, никак иначе. Последний раз карандаш был в руках в июне, когда мне захотелось нарисовать Ванитаса из манги. И все. А дальше лето было наполнено ленью и корейскими дорамами. А теперь опять учеба, и хоть музы и строятся в очередь, времени на них маловато (а если появится время, то они уже обиделись, нежные натуры). Эх... 

Как я уже говорила, Ванитаса нарисовала еще в июне, но поскольку с фотоаппаратом, которым я пользовалась, какие-то неполадки, картинку не выкладывала. Сейчас вот вспомнила, делюсь.

Сегодня настигло меня разочарование. Разочарование в людях, учебе, собственном труде, в жизни и мире вообще. Тоскливо волки взвыли на душе. Но легче становится, когда выльешь все в стих. Я знаю, что завтра буду думать: «Неужели мне настолько плохо было вчера?» Увы, завтра еще не наступило.

Столь многого в жизни мне трудно понять

Вдруг гений ничтожеством станет опять, 

И правда приятная ложью всплывет,

О Боже, грядущее что мне несет?

Слова, мысли, взгляды – обмана вуаль,

Учения свет принесет лишь печаль,

Свобода – поддельная, хуже тюрьмы,

Никак не прогнать из души кутерьмы.

Вдруг смотришь на небо, а видишь овраг.

Почему в этом мире я будто чужак?

А если чужак я, то где же мой дом?

Как место сыскать мне в мире чужом?

Отчаянья поступь я слышу сейчас,

Родной уголек безнадежно угас,

Что сделать мне надо, надежду найти,

Когда безвозвратно я сбилась с пути?

Я знаю, что завтра вернется все вспять,

И больше не буду я жизнь упрекать.

Сегодня же просто мне так наболело,

Что вылила слезы я так, как умела.

         Люблю осінь. Сонце все ще гріє, але не пече, як улітку, вітер ще не такий пронизливий, як узимку. Проміжна пора між літом і зимою, проміжна пора між завзятістю і байдужістю в моїй душі, період мрій і візитів пробуджених муз.

         Сьогодні просто чудовий день. До того ж вихідний. Тому і вирішив провести його в компанії свого друга.

         — Мамо! Піду гуляти з Олегом! – крикнув мамі зі своєї кімнати.

         — Звичайно, іди. Яка погода хороша! Не гай часу вдома! – почув ніжний рідний голос.

         І от уже через кілька хвилин покинув оселю.

         Вулиця мене зустріла широкими обіймами осені. Чисте-чисте лазурне небо із ватними хмаринами було так далеко і, разом з тим, близько, що досягнеш рукою. А земля…. А дерева….не так давно зелені, молоді, зараз вони пишались у своїх золотих, багряних шатах. Теплі руки вітру м’яко перебирали волосся і гладили оголену шкіру обличчя. Так би і стояв у оточенні осені. Ось вона – цариця!

         Якою б чудесною не була ця пора, та, на мою думку, найосіннішим місяцем є все таки жовтень. Ні, не тому, що у мене День народження. Просто жовтень не схожий на інші місяці. Вересень ще звернений до серпня(серпень, як відомо, — літо), а  у листопаді уже жди снігу. А жовтень – це саме серце осені, хоча б’ється це серце життям не дуже довго. Такий закон: чого є мало – хочеться більше, а все швидкоплинне хочеться враз зупинити. Люблю осінь за її короткочасну, але й безсмертну корону.

         Поспішати нікуди. Олег пробачить. Він хороший, він мене розуміє.

         Неквапливо вдихаю аромат осені. Повітря пахне жовклим листям. Це приємний, трохи димний, але солодкий запах. Іду й насолоджуюсь осіннім днем. Жовті, оранжеві, червоні листки водять в повітрі містичні хороводи з невидимими феями, повільно опускаються до землі і, підхоплені уже знайомим ритмом, знову зринають у вись. А я іду не кваплячись відомою мені стежкою, з іншого боку якої мене мабуть уже чекає мій друг.

         — Сашка знову серед хмар літає! – задзвенів знайомий голос серед осінньої тиші й мені на голову посипалась дюжина золото-багряних скалок.

         Я й не помітив, як опинився біля дому Олега. Ось він, мій найкращий друг, кружляє серед розкинутого власноруч листя, і, здається, збирається засипати мене ним ніг до голови.

         З таким другом, як Олег, час іде непомітно, але залишає у пам’яті яскраві моменти. Зараз ми з ним поблукаємо у осінньому парку. Проведемо поглядом ще один ключ журавлів, що квапляться покинути наш край до початку холодів, побажаємо їм вдалого перельоту й чекатимемо навесні.

         Закінчиться наша прогулянка царством осені пишним жовтогарячим килимом, що пролягає через гай і підводить прямо додому.

         Люблю осінь, найчарівнішу з пір року.

Цей невеличкий нарис датується 2013 роком. Він був моїм домашнім завданням (а завдання було написати казку). Придумати традиційну казку із повчальним змістом та хеппі ендом у мене не вийшло. Лише заголовок нагадує про суть завдання )))

Казка  

Тиша… Це гордовите мовчання порушує лишенастінний годинник, який от-от має пробити північ. Єдине неяскраве світло у кімнаті випромінює монітор комп’ютера, за яким сидить дівчинка, років  тринадцяти  — Аліса. Їй, видно, байдуже, що батьки ще дві години тому наказували їй бути у ліжку. Але зараз якраз зимові канікули. В школу йти не треба, тому прокинутись завтра можна і під обід.

— Бам! Бам-м! Бам-м! – нагадав про себе годинник. Дівчинка стрепенулась від неочікуваності, ніби прокинулась від сну, з таким докором у очах глянула на нього, наче він видав щось найпотаємніше, і чого батькам знати не варто.

— Бам-м! Бам-м! Бам-м! – не припиняв годинник. Аліса сиділа самотньо у кімнаті і не подавала й звуку, поринувши у свої турботи. Що ж, мрійницею вона була ще тою: і дня не могло пройти, щоб вона не залишила свій вигаданий світ фантазій і повернулась у нудну реальність цього світу. Вона створювала свій власний вимір і в Інтернеті, і на папері за допомогою слів і пензля.

— Бам-м! Бам-м! Бам-м! – гучніше і гучніше заганяв Алісу спати проклятий годинник.

— Чую, – сказала пошепки собі під ніс Аліса, у страсі розбудити батьків за стіною, — Уже лягаю.

Дівчинка моторно вимкнула комп’ютер. Погасло останнє світло. Кімната поринула у непроглядну пітьму, яку фантазерка про себе порівняла з воронячим крилом. Вона навпомацки рушила до вікна, ледь не перекинувши стопку книг. Нарешті. Одним ривком розсунула штори і похмуру до цього кімнату враз залило сріблястим світлом зимової ночі. Дівчинка завмерла: чи то чисте місячне небо над засніженими вулицями її вразило, чи то яскравий білий блиск прикував її увагу, — придивлялась.

«Снігова фея»  — майнула думка у голові фантазерки, коли цей блиск рушив з місця, піднявся, закрутився, оминув кілька велетнів-тополь і зник на тлі чистого місяця. «Це точно була фея, — вперто мовила до себе дівчинка, — Хто, як не вона? От би ще раз її побачити.» З цією думкою вона попрямувала до ліжка і пірнула під теплу ковдру. За кілька хвилин Аліса уже спала надто міцним сном, щоб помітити, як у кімнаті стало світло, наче удень. І, звичайно, вона не чула тоненького голосу дзвоника, і як чиясь біла, як сніг, холодна, але ніжна, рука покрила її гаряче чоло.

Всех этих красавцев рисовала на разных етапах жизни.

Эти нарисованы год назад

Этих я нарисовала в седьмом классе. Первые мои волки:

Пару слов между прочим... 

Изначально я планировала превратить этот блог в эдакое подобие сборника стихотворений. Все предыдущие посты – это написанные мной стихи на украинском (mother tongue) и русском языках, а также есть два перевода с английского. Теперь вот думаю разнообразить его немножко. Буду бросать сюда все, на что фантазии хватит. Например, вот нарисованная мной картинка, которой уже памяти нет, сколько лет: 

Иногда берусь творить что-нибудь прозаическое, но все никак не закончу. То времени нет, то inspiration куда-то девается. Потому брошу сюда парочку коротеньких набросок на украинском двухлетней давности.

Как страшно жертвой стать насмешки злой судьбы,

Забросила она меня в пучину тьмы й тумана,

Счастливо жить и сдаться без борьбы –

Печальная картина вечной лжи й обмана.

Железными цепями страх сковал мне душу,

Пред неизвестным только трепет мой удел,

И только жуткий шепот «Не сбежишь!» я слышу,

И хищный взгляд твой будто в душу мне глядел.

Я жертва, ты охотник – этот круг ненастный,

Я все ждала, когда наступит мой немой финал,

Но ты столь странный, столь жесток й печальный,

Во мне спасение от злой судьбы искал.

Что за тоска сдавила сердце крепкой хваткой?

Я сострадание к убийце стольких душ нашла!

В чем кроется моих внезапных чувств разгадка?

Под маской монстра человека разглядеть смогла.