Кабы люди были, как волки,

Был бы мир лучше, иль нет?

Исчезли бы все пороки?

Может ли дать кто ответ?

Нам волчья верность по нраву,

Их пару мы ставим в пример.

Но по какому, скажите, мы праву

Без действий все ждем перемен?

У стаи законы суровы,

Изменник наказан вдвойне,

И волки не тянут оковы,

И не участвуют в глупой войне.

А коли кто и посадит

Свободного волка на цепь

В надежде, что однажды залает, —

Не ждите, сломает он цепь!

Все люди – собаки, однако,

И волки живут среди них,

Может кто и поймет, как одиноко

Волкам средь по нраву чужих.

Эй, люди! Как волки любите,

Верность храня до конца!

И храбро по жизни идите,

Ведь нет средь волков подлеца!

С собаками связи все рвите –

Их компания чужда для вас,

И мир этот весь измените,

И начните уж прямо сейчас!

Чому не розуміють мене люди?

Хіба я не така же ж, як вони?

Де б не пішла, здається, всюди

Моєї вишуковують вини.

А в чому ж та вина моя? У серці?

Що уникає правил світу геть цього?

Чи у душі, що як  той птах несеться,

 Щоб не тонути в трясовині бруду усього?

Не хочу слухати людей, вони обридли.

Живуть і ходять кожен день як слід,

І мріють про майбутнє своє світле,

Хоча і знають, що жорстокий весь цей світ.

А я живу собі і мрію про свободу,

Свободу мрій, учинків і… душі.

Буває і знаходжу мрії оду,

Проте надія зникне лиш в кінці.

Все скінчено, таргання, прийшов ваш судний час,

І в пору цю вечірню вам не втекти від нас;

Ми будем вас ловити, топтати і травити,

Отруту всюди лити, де ви колись були

І хоч цей гріх на душу ми все-таки взяли,

Не було нам спокою, як ви з нами жили!

Ви зникнете назавжди, як вас і не було,

А ми своє студентське очистимо житло!  

Куди ідеш? Кого шукаєш? Чому в тумані ти блукаєш?

Дорогу ти свою не знаєш, або не бачиш з-за брехні.

Між сірих скель душі ти бродиш. За що, скажи, себе караєш?

І очі, смутні від нудьги, до мене в душу посилаєш?

Не маєш ти мети в житті своєму.

Життя своє ти тягнеш, як тягар,

Та серце кам’яне відкрити маєш кому,

Й зловити промінь світла з чорних хмар.

Людину знайдеш, яка мов сонце сяє,

І посмішку свою дарує всім і скрізь,

І серця твого камінь без зусиль зламає,

І пітьму зжене, що загрожувала колись.

Я дурістю займаюсь? Це брехня!

І користі не маю? Маячня!

І не кажіть мені, що псую собі життя,

Проте із світу мрій нема вже вороття!

Свій світ я створюю, не схожий він на цей,

Й вершитель доль я для тисячі людей.

Шукаю істину на білих сторінках,

Розгорнутих при юних ще роках.

Там, де вершитель доль я, Бог і цар,

Ніяк не прийде тьма із-поза хмар.

Проте ось тут вона чатує мене скрізь,

І тільки магія думок кричить: «Не лізь!»

Свій світ я створюю, бо він мені миліш,

Хоч справжній втягує в свій вир сильніш.

Але не здамся я йому без бою,

І мрії всі свої візьму з собою.

Нехай не думає, що владний наді мною!

Пора дитинства швидкоплинна,

Та яскравішої нема.

Ще не прийшла пора буденна

І не настала літ зима.

Радій дитинству – це дорога,

Що по веселці простяглась,

Й малеча біла, босонога

По ній до сонця потяглась.

Зоряні ранки й дні барвисті

Купають в ріках квіточок,

Під сонцем, що стоїть в намисті,

Маленьких, босих діточок.

Малеча знає, як вітати

Дитинства радісну пору,

Стрибати, бігати і грати

Дорослим невідому гру.

Коли душа стікає кров’ю,

Й майбутнє як той чорний дим,

Те, що не зовуть любов’ю,

Згасає в серці молодім.

Блакитні мрії юні тануть,

Зелений спокій градом б’є,

І вільні крила димом стануть,

Тим чорним, чим майбутнє є.

Не бачу долі я своєї,

Не бачу щастя я, ні зла,

І сльози б’ють з душі моєї –

Змінила б щось, якби могла.

Змінила б все, якби могла:

Своє життя і долю, мрії,

Можливо б влучила стріла

Кохання теплого стихії.

Проте не бачу я спокою,

Не бачу: скрізь той чорний дим.

Життя моє тече рікою.

Метаюсь все я в нікуди.

Без крил впаду з небес прозорих

В безодню темну пізніх літ,

Без мрій залишуся просторих:

Чи прийме мене нижній світ?

На зламі дня, в кривавім смерканку,

Тонуть поля, небеса і ліси,

Тіні блукають й безперестанку

Ллється пісня музики краси.

Згасає милий день, і  полум’я його палає

Востаннє перед муром цариці нічної.

Власний тріумф чарівниця вітає,

І кидає світ до темниці важкої

На зламі дня, в своїй колисанці,

Серед полів, небес і лісів,

День закрутив ніч у прощальному танці,

Закрутив – і мирно в криниці осів.

«Нехай панує ніч, я дозволяю,

Нехай голубить мирний люд наш сном,

Тоді з світанком я вже погуляю,

Й прожену дрімоту шовковим рукавом».