ДЗЕРКАЛО

Хтось колись зажадав всесилля,

І царем стати над царями,

Він немало доклав зусилля,

Щоб пекельні відкрити брами.

Там, де полум’я палить душі,

Замість неба там диму купол,

Перетнув він палючі межі,

І тебе взяв собі на службу.

Всі дзеркала тобі не рівня,

Вони просто земні свічада,

В тобі ж мудрість таїться давня,

Твоя сила – в’язка принада.

Тобі істина вся відома

Про минуле, майбутнє, вічне,

І не зломить тебе утома

Забирати оброк незвичний.

Сотні, тисячі душ невинних

Ти зіткнуло в пітьми пучину,

І лилася ріка невпинно —

Ти знайшов ту свою єдину.

«Чи це я найгарніша в світі,

Білолиця, рум’яна, мила?»

Її очі, мов сонцем литі,

А душа ще не загрубіла.

Тільки правду ти провіщало,

А вона так раділа щиро,

Поки серце її не застигло

У пекучої заздрості вирі. 

 Як же злилась вона, палала!

Її розум труїла помста –

Поруч красуня підростала,

А ти не могло збрехати просто.

Серце королеви почорніло,

Гидким ввижалось все живе,

Вона одної істини не знала –

Душі її ти дзеркало криве.

У казці зло ніколи не долає

Добро, що у серцях людських живе.

Принцеса горя і туги не знає,

А королева своє серце рве.

Вона тебе у люті розтрощила,

Але її душа давно твоя.

Твоя могутність дух її скорила –

Пішла вона з тобою в небуття.

Вільям Блейк

Тигр

Тигре, тигре, ти палаєш,

Як в лісах нічних гуляєш,

Чий же смак і руки вмілі

Образ твій створить зуміли?

 

Десь далеко в небі-морі

Хто дістав вогні прозорі?

Хто на крилах так піднявся?

Як в очах вогонь зайнявся?

 

Чиїх рук і чар майстерність

Весь твій образ і химерність?

І як серце враз забилось

Й тіло волі підкорилось?

 

Чий це молот й узи сильні?

З горна вийшов розум вільний?

Як кліщами серце стисло?

Як смертельний жах принесло?

 

Скресли зорі з неба ясні,

Впали їхні сльози рясні,

Чи сміявся Він про себе,

Що створив ягня і тебе?

 

Тигре, тигре, ти палаєш,

Як в лісах нічних гуляєш,

Чий же смак і руки вмілі

Образ твій створить посміли?

Едгар Алан По

Ельдорадо

Убранням яскравий,

Лицар величавий,

У світлі й мороці блукаючи,

Довго мандрував,

Та пісню співав,

Ельдорадо шукаючи.

Та старість прийшла,

Відважного знайшла,

І зневіра на серце спустилася,

Як він не зумів

Землі знайти слідів,

Яка б Ельдорадо здавалася.

І коли його силу

Дорога скорила,

Зустрів він тінь-пілігрима.

І мовив: «Тінь-друже,

Знаєш ти, може,

Де ця Ельдорадо незрима?»

«Понад Верховинами,

Місяця вершинами,

Спускайся в Похмуру Долину,

Вперед сміливо їдь, - 

Отримав відповідь, –

«Якщо шукаєш Ельдорадо-країну!»

Песня лесных дев («Драконьи сокровища») 

Темная ночь искриться загадкой,

Свет от луны освещает наш мир,

Ты хочешь взглянуть за пределы украдкой?

Почувствовать теплый и нежный зефир?

Тут в танце с весною кружат ее дети,

Манящие феи о чувствах поют,

Места волшебней не сыщешь на свете,

От горя й невзгод только тут обретают приют.

Не думай о прошлом, оно лишь виденье,

Лишь призрак прожитых туманных годов,

Лишь в наших чертогах найдешь ты покой и смиренье,

Прекрасней й светлей они царских дворцов.

Не бойся последовать сердца желанью,

Ведь с нами ты вкусишь самый сладкий нектар,

О вечном подумай, знай, что за гранью

Любовь бесконечную получишь ты в дар.

Иди по дороге с цветов и туманов,

Мы встретим тебя у своих очагов,

Шагай и не бойся укрытых обманов,

Лишь с нами избавишься тяжких оков.

Коли життя міняється в єдину мить,

А за спиною пронесеться тріск дверей зачинених,

І враз померкне неба оксамитова блакить, 

Твоя зоря освітить тисячі доріг незвіданих.

За сотнею земель глухих й невивчених морів,

На заході, де сонце відвертається від світу,

На небі чорному хтось роздивитися зумів

Оту зорю загублену й надією зігріту.

Шляхи сплетуться зміями підступними й разючими,

І кожний новий крок останнім стати може,

Й душа ужалена ваганнями болючими,

Й не знаєш ти, чи пал її тобі тут допоможе.

Безумний пломінь віри в твою долю сяє,

Він небосхил багряним морем освятив,

З надією у серці хтось на твій прихід чекає,

Його зорі твоєї кволий поблиск сповістив.

Крізь розпачу колючі терни йдеш сміливо,

Адже хоробрим завжди з долею щастить,

Там вже чекає майбуття твоє щасливе,

Незгоди з серця викинь – це зневіри мить.

Твої тенета полонили душу ще невинну,

І полум’я твоїх очей її навік приспало,

Ти усміхнулася лукаво й зникнула без сліду,

Залишивши для мене пам'ять ту нетлінну

Про озеро безкрайнє, що навіки стало

Містком, що приведе мене в нікуди.

В туманах срібних я твій слід шукаю,

На небі синьому очей твоїх сапфіри,

Від полум’я гарячого в душі своїй іскру,

Яка із пам’яттю про тебе нізащо не загасає;

Не опускаю рук, не покладаю віри,

Я обертаюся на кожен вітру рух.

Тебе знайду, не думай протилежне,

Не в цьому світі, так під іншим сонцем точно,

З тобою щастя швидкоплинне нам судилось,

Зігріта полум’ям душа ніколи не замерзне,

Вона на зустріч твому сяйву плине вічно,

У озера бездонного надія ще лишилась.

Лиш зло й неправда навкруги

Мій світ собою накриває підло.

І всі шакали, вороги

О, як мені це все набридло!

І я живу, це жах!, живу я

В оточенні мерзеннім цих людей,

Де лицемірство торжествує,

Де в спину сміх лихий іде.

Від них втекла б давно я, та на жаль,

Нема такого місця в цьому світі,

І той куточок, ту чарівну даль

Я намагаюся в душі своїй зростити.

Я намагалась стати, як вони,

І безтурботно в чужу спину сміх кидати,

І у словах кілких не бачити вини,

Якими звикли всі усіх вражати.

Та я не ті порядки в серці власнім маю,

Щоб безпричинно чиюсь честь ганьбити,

Повагу до людей я старанно плекаю,

Яку із совістю і честю встигли всі згубити.

К ДРИЗЗТУ

Жестокий мир принял тебя в свои объятья,

И ты родился, чтоб не жить, а выживать,

И не таким ты был, как все твои собратья,

Рожденные без чувства убивать.

Глазам кровавым твой лиловый взгляд перечил,

В котором отражалась неба чистота,

Холодный подземелья мир – бесчеловечен,

Но он сломить тебя не сможет никогда.

Где ложь й коварство в спину сабли точат,

Где честно жить – бесславно умереть,

Где все невинное тотчас порочат,

Сумел од мрака душу ты сберечь.

Ты был наказан за повиновенье сердцу,

Тебя учили жить в ненависти и лжи,

Ты чувства прятал за стальною дверцей,

Но ты всегда лишь только им служил.

В подземном мире ты навеки пленник,

Среди своих собратьев ты чужак.

Они кричали вслед тебе: «Изменник!»

Но ты несчастен был, их помыслам служа.

Оставив за спиною темный город,

Без сожаления ты прочь ушел.

В душе нетронутой нашел опору,

Хотя твой путь лежал и долог, и тяжел.

С подругой верною шагая смело,

Ты не вернешься больше в свой порочный край,

Назад дорога для тебя истлела,

Но о развратности судьбы не забывай!

ПІСНЯ ПРО ДРАКОНА

Під розмахом могутніх крил – земні пейзажі,

Над головою в тебе небозвід,

Ти піднебесся відкриваєш щоразу,

Як покидаєш земний світ.

В золотих очах твоїх віки застигли,

На лускатій шкірі – сонця блиск,

Тобі не впасти вистачає сили

З небес, що прийняли тебе колись.

Найбільше в світі цінуєш ти свободу,

А золото відійде в небуття,

Бо знаєш, що найвища нагорода –

Це вільного польоту відчуття.

В твоїм житті не стане перешкоди,

Що спинить твої крила хоч на мить.

Ти подолаєш всі незгоди.

Твоє життя – безкрайняя блакить.

Ти дракон. Твої крила могутні.

Ти дракон. Твої друзі – вітри попутні.

Ти дракон. В твоїм лігвищі горами злато.

Ти дракон. Ти за небо народився боротись.

Думалось мені, що я вам другом був,

Душа моя відкрита вам була,

І чиста мрія у мені жила,

Якби не ви, її б я досягнув.

Сміявся, і радів, і плакав з вами,

За ваше горе серце собі рвав,

І тяжкий гріх на душу собі взяв,

Як взнав, що ви лиш потішалися роками.

Ненавиджу я вас всім серцем і душею,

Ненавиджу, це правда, хоч любив,

І на образи навіть не зважав,

Але любов’ю знехтували ви моєю.

Я месником вам стану, ось повірте,

Й еринії злетять над вами враз,

Та не постане перед вами злісний образ,

Бо маю я вже серце не відверте.

Про криваву зброю думати і годі,

До неї не дійшов ще слушний час.

Байдужість я поставлю проти вас,

Не дам я зникнути такій нагоді.

Байдужість моя виллється у зброю,

Чужими – це ніким – ви стали для мене.

Ні зло, і ні добро вам помстою не стане,

Повірте, гірше це, ніж якщо злочин скою.